Україна постійно втрачає тих, хто бореться за її кордони і право кожного з нас жити у вільній країні – без окупантів-“визволителів”, -“денацифікаторів”, убивць і ґвалтівників.
Нещодавно Генеральний штаб Збройних сил чи не вперше з 24 лютого озвучив кількість полеглих українських захисників – близько 9 тисяч людей. І всіх треба повернути з фронту додому, аби рідні змогли з ними попрощатися.
Хто цим займається? В яких умовах? Що відбувається з полеглими, яких не ідентифікували? Про це “Українській правді. Життя” розповіли:
- Анатолій Золотарьов – керівник спецгрупи Криворізької бригади ТРО ЗСУ,
- бойова медикиня на фронті Руслана з позивним “Чешир” (скорочено від “Чеширський кіт”),
- Андрій Новак – адвокат юридичної компанії “Міллер”.
Після повномасштабного наступу Росії на Україну Анатолій Золотарьов вступив до лав територіальної оборони у рідному місті – Кривому Розі. Зараз він займається евакуацією загиблих захисників як військовий. Працює за “херсонським напрямком”, де ЗСУ вибили окупантів з десятків населених пунктів.
Евакуація загиблих захисників із прифронтових зон на офіційному рівні відбувається в рамках гуманітарного проєкту “На щиті” Цивільно-військового співробітництва. До серпня 2022 – “Евакуація 200”, проте радянську назву місії вирішили реформувати.
На кожному з напрямків, де ведуться активні бойові дії, є окремі спецгрупи, що відповідають за евакуацію полеглих. Також наших воїнів забирають з поля бою їхні побратими та бойові медики. Усе залежить від ситуації. Спецгрупа, яку очолює Анатолій, здебільшого вивозить полеглих із “важких” локацій, зокрема, коли медикам не вдається.
Водночас, повертати загиблих із окупованих територій наразі неможливо – лише шляхом офіційного обміну між обома сторонами.
“Не завжди навіть є можливість поїхати в ту саму “сіру зону” (нейтральна територія по обидва боки лінії фронту), щоб забрати загиблого”, – розповідає Золотарьов.
За словами Анатолія, коли гине військовий або представник тероборони ЗСУ, то про це його спецгрупу сповіщає військова частина. Також надходять звернення від волонтерів, очільників громад та старост сіл, зокрема деокупованих.
На звільнених від окупантів територіях уже доводиться проводити ексгумацію, адже цивільні там самостійно ховають полеглих.
“Голови громад та старости сіл сповіщають, що наші захисники загинули там і там. І що населення поховало їх на цвинтарі або десь біля церкви. Там, де була можливість це зробити”, – каже військовий.
Про кожен виїзд спецгрупа бригади Криворізької ТРО повідомляє командуванню, яке виписує спеціальне бойове розпорядження.
“Ми виїжджаємо, забираємо полеглих та потім звітуємо, що повернулися”, – розповідає Анатолій.
Спецгрупа, яка займається пошуком та поверненням загиблих з прифронтових зон, складається з 9 осіб: безпосередньо екіпажу, а також саперів та/або розвідки. Словом – “групи підтримки”, як їх називає тероборонівець.
“Спецгрупа – це сам екіпаж та автоматники. Поки ми виконуємо свою роботу, хлопці нас охороняють. Тому що не виключено, що й ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) може зайти. Я вже не говорю про хаотичний обстріл, коли рашисти починають стріляти з мінометів. Від цього ніхто не застрахований”, – наголошує чоловік.
У зв’язку з цим військові не виїжджають на евакуацію полеглих без екіпірування: касок, бронежилетів тощо. І не дарма, адже росіяни не нехтують можливістю обстріляти навіть машину, яка тільки одним виглядом сигналізує про своє призначення.
Анатолій пригадав один із таких випадків:
“Ми виїжджали за загиблими нашою Криворізькою бригадою ТРО. Пів дня було тихо, ми промоніторили обстановку, виїхали, виконували свою роботу. Коли уже завантажилися в машину, вона по дорозі зламалася. А за три кілометри від нас стояли російські окупанти.
Спочатку вони почали стріляти з ПТКРу (протитанкова керована ракета), а буквально за одну-дві хвилини обстрілювали нас чергою з БМП. Білу машину з надписом “Вантаж 200″ з червоним хрестом і машину, яка нас супроводжувала. На щастя, усі залишилися живими. І таку роботу хтось має робити. Хлопців треба повертати додому”.
Росіяни не лише не дозволяють забирати загиблих українських захисників із тимчасово окупованих територій, але навіть відмовляються обмінювати їх на своїх полеглих солдат. За словами Золотарьова, військові його спецгрупи вже намагалися налагодити цей процес і домовитися, зокрема з так званими “ДНРівцями”, щоб ті дозволили вивезти загиблих.
“У нас були тіла “ДНРівців”. Ми хотіли їх обміняти на наших. На жаль, вони на контакт не йшли. Нам довелося чекати, доки території будуть деокуповані і лише після цього забирати полеглих.
Був випадок, коли батько із сином служили в одному підрозділі. Син загинув, а батько вижив. Він благав, щоб ми повернули тіло його сина додому. Але нам довелося чекати, доки не звільнять ці села”, – згадує він.
Порівнюючи 2022 рік із першими роками війни, коли гуманітарна місія “Чорний тюльпан” мала доступ на окуповані території, Анатолій відзначає, що ситуація кардинально змінилася – тепер для росіян, здається, в природі не існує понять “Женевська конвенція” та “закони ведення війни”.
“Якщо у 2014-2016 роках у нас був налагоджений хоч якийсь діалог з “Л/ДНР”, вони нас запускали на окуповану територію як цивільних, шукачів чи волонтерів, то зараз це неможливо – по нас стріляють. Тут дуже “спекотно””, – розповідає він.